Метафоричні відношення у семантичній структурі багатозначного слова

Аналіз граматичної структури метафор дає змогу констатувати, що в новелах Миколи Хвильового вживаються метафори у двочленних словосполученнях, здебільшого в сполученнях дієслів у предикативному вживанні з іменниками, напр.: Коли за лісом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою цвіт стелиться, а він зав’яне – в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви – тихої, блідої, і вмирають каганці [X: 124]; Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Україні [X: 124]; Туди – далі-далі, де ... дзвонить життя, найбільше, наймолодше [X: 128]; Просковзнула мисль – мабуть, від нуди – як клапоть туману [X: 352]. Як своєрідні двочленні випадки реалізації метафор потрібно розглядати і сполучення з дієприслівником, які формально пов’язані з дієсловом, а за значенням стосуються іменника: Томилася вільха, безсило опустивши крила [X: 343].

Аналіз формальної структури метафор засвідчує, що стильову вагу мають багаточленні метафоричні комплекси, утворені стрижневим дієсловом та іменниками у непрямих відмінках, напр.: А сьогодні над Харковом зупинились табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ.. [Х:120]; Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на поверхню [Х:126]; ...Проходили громовиці, відходили блискавиці далеко-далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила післядощовий глибокий смуток [Х: 127]; Небо поринуло в зеленій перебіжці зір [Х: 351].

Лексична метафора як своєрідна модель  формування лексико-семантичних  варіантів  багатозначного  слова  включає  такі  найтиповіші різновиди метафоричних перенесень:

1)           неживому – живе (приписування неживому властивостей живого);

2)     неживому – неживе (неживе наділяється нехарактерною для

нього ознакою неживого);

3)     живому – живе (живе наділяється нехарактерною для нього ознакою

живого);

4)     живому – неживе (живому приписують неприродну властивість

неживого).

Наділення предметів, явищ неживої природи та абстрактних понять рисами людини, що складає сутність уособлення (персоніфікації) [70, с.46], становить одну з специфічних особливостей художнього мовлення Миколи Хвильового.

У межах персоніфікації (приписування неживим предметам властивостей істот) виокремлюють два різновиди: «оживлення» об’єктів неживої природи й «олюднення», тобто надання їм людських властивостей.

Перший тип охоплює випадки надання неістотам властивостей істот: Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах – дрібний звір ходить, буває, в садках... [Х: 134]; Ранком жеврів зодіаковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці  [Х: 135]; Засмутніли діти, засмутніли вілли [Х: 135].

Найпоширенішим засобом метафоричного вживання слова в новелістиці Миколи Хвильового є антропоморфізація (олюднення). Зокрема, стилеми, що функціонують як елементи універсального пейзажу, змодельовані на основі метафоричних асоціацій з діями людини: У ставку купається сонце – на ніч [Х: 131]; В лісі було тихо, між: дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину [Х: 133]; ...А вітер на арфі грав, як у книзі «Золотий гомін» [Х: 198]; І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце [Х: 283]. Часто автор нарощує висловлення, сполучаючи антропоморфізоване дієслово з іменниковою метафорою: За монастирем заграло сонце в рожеві сурми [Х: 220]; Криве проміння стояло в задумі, потім гладило оксамитно-мигдальний колір лісу [Х: 348].

Впадає в око різноманітність об’єктів, яким приписуються якості істоти: явища природи, рослини, предмети, напр.: Зрідка за вікном шумів тротуар [Х: 598]; На перепутті під зеленою мжичкою дерев дрімав парк: бюст Лассаля, стежки, алеї [Х: 339]; ...Прилетів традиційний  соловей, порозчиняв двері – правильної [Х: 221].

Семантична структура метафор типу «неживому – неживе» не є поширеною у творах Миколи Хвильового: Він почув лишень, що волосся йому шелестить [Х: 438]; І нема тут вишневих садків – на вишнях у червні проростають зорі, – і нема тут лунких дівочих пісень – далеких, край села... [Х: 138].

Метафори типу «живому – живе», що базуються на приписуванні властивостей тварин і птахів людині, посідають значне місце в творах Миколи Хвильового. Пор.: Проте забув: коли теплінь а в монастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд [Х: 220]; А через дев’ять місяців вилуплюється дитина [Х: 134]; ...До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму – недалеко яма, куди черниці скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства [Х: 220].

Творам Миколи Хвильового властиве також вживання метафор типу «живому – неживе», тобто надання людині ознак неживої природи, фізичних характеристик предметів, фізичних процесів, як-от: Валентина мнеться [Х: 227]; Андрій хапає папірець і олівець, нервово накидає нерівні літери [Х: 222].

Привертає увагу й численне використання генітивних метафор: І мій неможливий біль і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом [Х: 332]; І на мою вразливу душу злітають метелики жури , бо ж так недавно, так недавно все це було [Х: 236]; ...Поле, поле й оберемки з сонця [Х: 236]; Проливається на небо золото шлаку  –  тоді в посьолку сниться [Х: 167].

Микола Хвильовий розгортає зміст генітивних словосполучень, поширюючи їхню структуру художніми означеннями: Вийдеш за ворота – жовтява безпорадність ланів [Х: 169]; Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали по одинці у вогких масивах ночі [Х: 196]. Автор послуговується цією конструкцією для позначення реалій, які можна безпосередньо сприйняти чи відчути, для змалювання абстрактних понять, психічного стану літературного героя. Інтелектуалізує авторську розповідь уведення до структури генітивних сполук лексики книжного походження: апологія безумства, феєрверки гіперболізму, ланцет матеріалістичної діалектики. Названі синтаксичні типи є ознакою книжності мовомислення Миколи Хвильового.

Одним із поширених авторських прийомів є перехід від прямого значення слова до метафоричного. Напр.:  А  зав’язки-розв’язки  так  від мене й  не  дочекаєтесь. Бо зав’язка –  Жовтень,  а  розв’язка  –сонячний вік, і до нього ми йдемо [Х: 157]. Спочатку новеліст використовує поняття «зав’язка», «розв’язка» як літературознавчі терміни. Далі у тексті переосмислює їхнє значення, що обкреслити певний часовий період. Відтак, зав’язка – революція, початок кривавих розправ і баталій, а розв’язка – щасливе майбутнє, яке потребує значних зусиль і втрат.

Письменник розгортає метафоричне значення слова і порівняння: вносить додаткові семантичні відтінки у невеликий контекст, організовує його: ...Перед очима вітром промчаться спогади [Х: 231].

Часто у самому порівнянні міститься безпосередня вказівка на сферу, звідки було взято ознаку, яка лягла в основу створення метафори: ...Тьохкає солов’єм серце [Х: 191]. Ефективним прийомом розкриття метафоричного образу є перифраза: Зацвіла метелиця – літні курделі [Х: 172]; Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки зоряні: аероліти [Х: 174]; Завтра розгорнемо голубину книгу вічності поезії світової, синьої. Це революція [Х: 214]. Паралельне використання у тексті слів з прямим і метафоричним значенням, які позначають те саме поняття, не знижує емоційного ліризму і напруження. Таке слововживання цілком виправдане. Мабуть, можна зрозуміти, про яку метелицю йдеться у тексті. Проте без відповідних указівок важко було б назвати «голубину книгу вічної поезії» революцією, а «зоряні потоки» – аеролітами.

У творчості Миколи Хвильового спостерігаємо гіперболізацію метафор: ... Шість на моїй совісті? Ні це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті!!! [Х: 326]; Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь [Х: 149].